Корзина
777 отзывов
+380973700707
+380
97
370-07-07
+380
97
370-77-00
+380
31
425-66-66
УкраинаЗакарпатская областьп.Иза Киев, Львов, Одесса, Харьков, Днепропетровск, Полтава, Запорожье, Херсон,ул. Олимпийская, 59а
Плетеные корзины, плетеные изделия оптом и в розницу
Корзина

Іза. Анна Войтенко

Іза. Анна Войтенко

Іза. Анна Войтенко

Свіжа кров української фотографії: експедиція Анни Войтенко в арт-центрі Я Галерея

Відкриття нового персонального проекту українського фотографа Анни Войтенко «Іза» — це не лише експедиція фотохудожниці, розгорнута в об’ємі великої виставки. Це також презентація книги «Анна Войтенко. Іза» (тексти Віталія Цвіда) – першого видання із серії «Українська фотографія» (УФО), присвяченій вітчизняній чорно-білій фотографії, що її розпочинає видавництво Павла Гудімова «Артбук». Тільки на відкритті виставки – автограф-сесія Анни Войтенко для перших покупців її першої книги.

До Ізи, маленького села на Закарпатті, мешканці якого живуть лише з продажу виробів із лози, Анна Войтенко та журналіст Віталій Цвід подорожували вже чотири рази, досконало вивчивши всі особливості перетворення лози на досить коштовний виріб. Цей на позір мирний процес у чорно-білих фотографіях А. Войтенко набуває відтінку й відчуття справжньої війни. Чи не за це інший український фотограф Олександр Ляпін називає її стиль «жорстким реалізмом».

Анна Войтенко, фотограф: «Є така робота – писати вірші. І є така робота – робити фотографії… «Іза» – це розповідь про те, як зернятко лози падає в землю, проростає, перетворюється на кошики, взуття, меблі, скрині, капелюхи; про те, як усе це їде на ринок і гроші переходять із рук покупців до рук майстрів-продавців. Це розповідь про руки».

Павло Гудімов, керівник //гудімов арт проект: «Анна Войтенко — це «свіжа кров» української фотографії, представник нової генерації з власною естетикою і власною темою. Анна подобається мені своєю непередбачуваністю: я завжди знаю, що вона зробить класно, але ніколи не знаю як… Мене вражає її художній підхід: Войтенко може іноді пожертвувати увагою до персонажа, замість того вписуючи його у навколишні обставини, у взаємодію. Її фотографія — це завжди глибока й неординарна робота».

Олександр Ляпін, головний редактор альманаху «Символ»: «Іза – давнє закарпатське село (Хустський район) населенням 5237 осіб, засноване Бог знає коли. Одна з версій його назви: там зупинялась іспанська королева Ізабелла І Кастільська… Замість картоплі, огірків, томатів, там вирощують лозу. Підживлюють її добривом. Кожного року в один день вони всі збираються на полі, де росте лоза, і ріжуть її. Роблять це разом, щоб ніхто нічого не спер. П’ють собі горілку, спілкуються. Потім варять лозу, фарбують, а взимку плетуть з неї. Живуть не бідно, мають замовлення і з України, і з Москви».

Випадок з Петровичем Лозу в Ізі плете, вважай, кожен — з того й живуть. А інакше ніяк: єдине в окрузі виробництво — фетро-фільцева фабрика головних уборів у райцентрі Хуст — колись підприємство союзного значення, чиї шапки носили навіть члени Політбюро — поки дихає, але вже на ладан. Ще кормив людей колгосп ім. Мічуріна, що спеціалізувався в основному на лозоплетінні. Майже зі всіх колишніх республік держзамовлення надходили — на одних тільки дитячих візочках, що для Прибалтики плели, колгосп у мільйонери вибився. Лоза — це хліб Ізи. Біля будинку, на городі, на розпайованих колгоспних землях — усе засаджено тоненькими прутиками. Клопоту з лозою, зітхають плетільних справ майстри, не менше ніж з тією ж картоплею: під кожний корінець ямку вирий, посади, ряди прокультивуй, бур’яни два-три рази просапай. Ще ж спробуй устерегти її — всі людські наділи розташовані на одному великому полі в добрих семи кілометрах від села, а охочі до чужої лози, як до чужої спідниці, завжди знаходилися. Тому лозоплетільники Ізи скооперувалися й найняли охоронців.
Лозова плантація («сажаниця» кажуть тут) по середині розділена дорогою у два вози шириною. На В’їзді, скриплячими ресорами, бореться з вітром сторожка — ЗІЛілівський кузов з будкою і цеглинами замість коліс. Усередині — старе (на якому, мабуть, народилася й померла не одна душа) ліжко, цвяхом прибита, і пахне тютюном, псом і мужиком.
-Діло було якраз опівдні, -Іван Петрович уже не один рік сторожить лозу. Сам він тутешній, в Ізі закінчив 7 класів, подався на заробітки, опісля влаштувався водієм у лікарню, дей й відшоферував 35 років. По-різному доводилося за баранкою, але Петрович не скаржився — з машиною голодним не будеш: тому — дров, іншому щебінки привіз, та й на роботі санітарки, що спиртом завідували, поважали шофера. Тепер на пенсії…-Спустився я з будки, дайно, думаю, на сажаницю схожджу. Дивлюсь а по дорозі йдуть двоє…-рука в сторожа затремтіла, й він так міцно стиснув склянку, що гранчаста якось пролізла між пальцями та впала невипитою, -жінка-вся в чорному одягнена, а з нею дівчинка-теж у такій матерії, як труну оббивають…Ти розумієш, тверезий же був… А вони прямцем, знаться, ідуть на мене. І що особливо: дув вітер, а їхнє волосся не роздувалося, облицччя ж, як крейда…
На дворі стояв божий день, я начебто не боязливий,

Предыдущие статьи